Самоспалення саду, і ця нетривка погода,
І розмита в деталях телевежі тупа стріла…
Повз ряди манекенів, нудні, мов класична ода,
Наші лиця пливуть, і на них ніби тінь крила.

Це сезону тепла завершальні небесні сплески,
Де в нечувану квітку злилися бензин та єлей,
Поки вистигне ґрунт, поки виступлять гострі фрески
На сирій штукатурці домів, хідників, алей.

Тільки тінь, і крило, і повсюдне оголення суті —
Ми йдемо до зими, і під нами гудуть, як поміст,
Ці міста, до яких ми так владно (так ніжно) прикуті.
Нам ніколи не вийти з осінніх беззахисних міст!.. (с) Андрухович